понедельник, 12 мая 2014 г.







Вислови про узику

Художник и музикант дуже схожі, тільки перший пише картини на полотні, а другий – на тишині.
Якби композитор хотів сказати щось словами він би тоді не писав музику.
Навіщо витрачати гроші на психотерапевтів, якщо ви можете просто часто слухати сі мінор.
Музика – це те як звучать почуття.
Музика – поезія повітря. Ріхтер
Якщо в місці, куди ми потрапляємо після смерті немає музики, то потрібно обов’язково її туди імпортувати.
Музика – посередник між духовним і чуттєвим життям людини. Людвіг ван Бетховен
Музика – це ваш власний досвід, ваші думки, ваша мудрість. Якщо ви нею не живете, вона ніколи вам не віддячить. Чарлі Паркер
Музика очищає розум, надихає його та піднімає до рівня, якого він сам ніколи б не досяг.
Грай музику, а не на інструменті.
Музика – це чаша з вином мовчання. Роберт Фріпп
Музика – це ліки для розуму. Джон А. Логан
Ви самі стаєте музикою поки вона грає. T.S. Eliot
Музика – це універсальна мова людства. Генрі Лонгфелло Уодсворт
Музика гниє, якщо вона віддаляється від танцю. Поезія атрофується, якщо вона віддаляється від музики.
Музика виражає те, що не може бути сказано і те, про що неможливо мовчати. Віктор Гюго
Музика це мистецтво, яке найближче до сліз і спогадів. Оскар Уайльд
У музиці веселиться пристрасть. Ніцше
Музика – це мова, яку розуміє лише душа, але душа ніколи не зможе її перевести на іншу мову. Арнольд Беннет
Музика виражає почуття та думки без слів. Вона існувала ще до мови і вона є чимось вищим ніж будь-яка мова.
Музика це література серця, вона починається там, де закінчується мова.
Більшість людей використовують музику як диван, вони хочуть, щоб вона була м’якою подушкою, втішала від стресу у повсякденному житті. Але серйозна музика ніколи не повинна викликати сон. Аарон Копленд
Радість від прослуховування музики не повинна перериватися на рекламу.
Музика – швидка допомога безсонної ночі,
Вона схилить повіки на стомлені очі. O.D.
Життя – це одна довга, солодка пісня, тож почніть його з музики. Рональд Рейган
Музика, яка одного разу увірвалась у вашу душу, стає її частинкою і ніколи не вмирає.
Задоволення, яке ми отримуємо, слухаючи музику, виходить із звичайного, але несвідомого підрахунку. Тому музика є ніщо інше як несвідома арифметика. Готфрід Вільгельм Лейбніц
Музика – це любов у пошуках слів. Сідні Ланьє
Музика як місячне світло в похмуру ніч життя. Жан-Поль Ріхтер
Музики вистачить на все життя, але всього життя буде недостатньо для музики.
Життя без музики – це як довга подорож через пустелю.
Є два способи порятунку від страждань життя: музика і кішки.
Слова змушують вас думати. Музика змушує вас відчувати. А пісня змушує вас відчувати ваші думки.
Музика – це Божий дар людям, це єдине мистецтво, яке рай подарував нам на землі і єдине мистецтво, яке ми зможемо задрати із собою до раю.
Музика і тиша дуже тісно поєднані тому, що музика утворюється з тиші, а тиша сповнена музики.
Музика – це мистецтво мислити звуками. Jules Combarieu
Музика – це душа мови.
Музика може змінити світ хоча б тому, що вона може змінити людину. Боно
Музика створена і призначена лише для живих істот, які мають надії, цілі та емоції. Жак Барзун

Микола Віталійович Лисенко

Лисенко Микола Віталійович 
           (1842-1912)

  Творчість Миколи Вiталiйовича Лисенка (1842-1912) зайняла центральне мiсце в історії української музичної культури. Він підсумував великий період в її розвитку i на ґрунті глибокого вивчення життя, народної творчості та кращих класичних надбань створив українську музичну школу.
  З перших кроків Микола Віталійович поринув у студіювання рiдного фольклору, самобутнiх народних звичаїв та обрядiв, захопився українською лiтературою, активно розвивав i збуджував нацiональну самосвiдомiсть. Наперекiр офiцiйним настановам царського уряду вiн усе робив для того, щоб збагнути iсторiю свого народу, красу й глибину його культурно-мистецьких намагань.
  Формування художніх принципів композитора, їхня кристалізація проходили пд. впливом Т.Шевченка. Як великий поет очолив в українськiй лiтературi її демократичний напрям, так i Лисенко став на чолi найпрогресивнiших дiячiв української музики. Українська пiсенна культура, народнi мелодiї з їхньою оригiнальнiстю i нацiональною своєрiднiстю визначили стиль i спрямування творчостi М. Лисенка, стали для нього постiйним i невичерпним джерелом натхнення. Не дивно, що вивчення закономiрностей українського музичного фольклору, народнiсть у широкому розумiннi слова цiкавили Лисенка з перших крокiв його свiдомої дiяльностi.
  У різні роки його діяльність була пов’язана з такими освітніми закладами Києва:
1869–1870 – музична школа при Київському відділенні
Імператорського Російського Музичного Товариства;
1881–1906 – Інститут шляхетних дівчат;
1893–1908 – приватна музична школа С. М. Блуменфельда
(в останній рік був її директором);
1898–1904 – приватна музична школа Н. А. Тутковського;
1904–1912 – власна музично-драматична школа.
  Крім цього, М. Лисенко постійно мав приватні уроки, а також займався широкою пропагандистсько-просвітницькою діяльністю у процесі підготовки й проведення різноманітних ювілейних свят та інших музичних урочистостей (хорові концерти у Петербурзі, вистави аматорських музично-драматичних колективів, шевченківські роковини, концерт з
нагоди пам’ятника І. П. Котляревському у Полтаві тощо), організації концертних поїздок по Україні (у 1893, 1897, 1899 та 1902 роках) з хоровими колективами, учасники яких,
здебільшого музиканти-аматори, були його вихованцями стосовно музичної освіти.
  Як педагог і вихователь молодих музикантів, М. Лисенко свідомо орієнтувався на високий рівень загально музичної підготовки, завжди звертав увагу на розвиток музичного світогляду своїх учнів і надійним засобом підвищення їх музичної ерудиції вважав вивчення історії і теорії музики, часто займався з ними безкоштовно і в надурочний час. ―Микола Віталійович і у свята, в прийомні години (коли треба було жертвувати відвідинами рідних) приходив займатися теорією, історією музики з його музичними ілюстраціями. Довелося придбати нотні зошити, де перекладалися музичні фрази в ключах; самі намагалися писати музику…‖ – згадує одна із його учениць у Київському інституті шляхетних дівчат.
  Великої уваги надавав композитор справi збирання i вивчення народних пiсень. Для нього кожна хороша пiсня була цiнним надбанням загальнонародної культури.
  Любов до батькiвщини й нацiональної культури, реалiзм i народнiсть — ось до чого закликав Лисенко в своїй творчiй та музично-громадськiй роботi, ось що було його дороговказом на
шляху до художнiх вершин демократичного мистецтва. Своєю педагогiчною дiяльнiстю Лисенко заклав фундамент вищої спецiальної музичної освiти на Українi. З його школи вийшло
багато визначних дiячiв українського музичного мистецтва. Дедалi частiше замислювався композитор над необхiднiстю вiдкрити власну музичну школу, яка систематично поповнювала б нацiональну культуру кадрами квалiфiкованих музикантiв. До того ж закривалася школа С. М. Блуменфельда, i необхідність в новому музичному навчальному закладi ставала ще гострiшою. У листi до чернiгiвської дiячки i своєї доброї знайомої О. Л. Самойлович Микола Вiталiйович писав: ―Вчера покончили все экзамены в бывшей музыкальной школе Блуменфельда... помiркували, повершили дiла, закрили школу та й розiйшлися. Тепер уже школи С.М.Блуменфельда бiльше нема. Якщо Мiнiстерство внутренних дел, куда я слал прошение
через Драгоманова, разрешит мне, то будет нова музична школа Лисенка. Нарештi, з осенi 1904 року, в Києві в будинку № 15 по Великiй Пiдвальнiй вулицi Музично-драматична школа
М. В. Лисенка почала функцiонувати. Про це свідчать матеріали переписки Управління Київського учбового округу з Міністерством внутрішніх справ від 20 серпня 1904 р.
  У статутi школи, затвердженому росiйським мiнiстерством внутрiшнiх справ, говорилося, що вона має на метi дати своїм вихованцям закiнчену музичну й драматичну освiту, тобто основним завданням нового закладу вважалася пiдготовка квалiфiкованих акторiв та музикантiв.   Програми музичних дисциплiн вiдповiдали програмам консерваторiй. Усi предмети подiлялися на спецiальнi та допомiжнi. До спецiальних належали: гра на фортепiано, скрипцi, вiолончелi, рiзних iнструментах (включаючи арфу, тромбон, корнет-а-пiстон i ударнi), сольний спiв, теорiя музики і композиції, диригування оркестрове й хорове, сценiчна гра i декламацiя. Допомiжними предметами вважалися музично-теоретичнi дисциплiни: елементарна теорiя, гармонiя, сольфеджiо, енциклопедiя, iнструментовка, хоровий спiв, оркестрова гра, камерний ансамбль, опернi класи, мiмiка, фехтування, танцi, грим та ряд iсторико-гуманiтарних наук
(iсторiя музики, iсторiя драми, iсторiя культури i лiтератури, естетика, iталiйська мова).
  За Лисенком, необхiдно повернути народнiй пiснi те мiсце, яке вона об’єктивно має право займати. Це нелегке завдання, i за виконання його композитор боровся все своє життя. Якi заходи вiн вважав найдоцiльнiшими? Насамперед усебiчне вивчення музичної творчостi i побуту народу, непримиренне викривання тих явищ, що заважають його пiднесенню i збагаченню. По-друге, мистецтво подати пiсню слухачевi, подати так, щоб вона стала привабливiшою за зовнiшньо ефектнi, але антихудожнi витвори. Лисенко має на увазi вмiння спрямувати пiсню на слухача, пiдкреслити красу, щирiсть i мудрiсть її емоцiонально-образного змiсту, ту ―золоту оправу‖, в яку необхiдно народну пiсню зодягати. За свiдченням сучасникiв, великий композитор дуже радiв, коли його власнi хоровi обробки викликали в аудиторiї глибоке почуття насолоди вiд краси народної пiснi.
  Менш детально Лисенко аналiзує суспiльно-виховну функцiю ―серйозної‖ професiйної музики — оперної, камерної, симфонiчної, хоча творам цих жанрiв вiн вiддав дуже багато працi й сил. Очевидно, композитор усвiдомлював, що за експлуататорського ладу лише одинаки з мiльйонiв простого люду здатнi знайти шляхи до великої музичної культури. Лисенко постiйно пiклувався про композиторську молодь, його цiкавили естетичнi проблеми музичного виховання. Одна з них актуальна й зараз — взаємозалежність музичного, загальнокультурного та iнтелектуального збагачення особистостi митця. На думку видатного композитора, розвиток музичних якостей не має сенсу поза всебiчним вдосконаленням людини, зокрема, формуванням її свiтогляду. ―Наука, — писав вiн, — послугує широкому розвоєвi, ширить знання, свiтогляд, ширить всякi горизонти, а мiж ними i музиковий. Перше дiло для художника, музики... освiта... Без широкої освiти виконавець повернеться на поверхового фахового ремiсника, вузького дилетанта, композитор вiдзначиться за вбогими iдеями, блiдними кольорами‖ (Лист до О. Нижанкiвського вiд жовтня 1886 р.). Лисенковi обробки народних пiсень — солоспiви i хори в супроводi фортепiано вiдзначаються насамперед великою любов’ю i пошаною до народної музики.


  Особливого блиску досягає музикант у своїх хорових розкладках. Сам вiн був одним iз найкращих хорових диригентiв, яких тiльки знає Україна. В роботi своїй над музичним фольклором (не тiльки українським, маємо його записи та обробки i пiсень iнших народiв) Лисенко не обмежувався збиранням та опрацюванням матерiалу, теоретичним його осмисленням, — активна пропаганда народної пiснi була повсякденним його дiлом. Усi, хто пам’ятає його славетний хор, що складався в основному з київських студентiв та семiнаристiв, i його концерти по мiстах i мiстечках України, пiдкреслюють широкий і демократичний характер цих концертiв.

Петро Петрович Сокальський

Сокальський Петро Петрович
         (1832-1887)
Багатогранна дiяльнiсть П.Сокальського — композитора, теоретика, громадського дiяча, публiциста — здобула належну оцiнку в наш час, завоювала глибоку пошану. Iсторичними є його заслуги як автора першої фундаментальної працi з питань iсторiї i теорiї народної пiснi. У своїй композиторськiй творчостi вiн одним з перших звернувся до поезiї Шевченка, втiливши його вiршi в музицi.
  Як публiцист П.Сокальський боровся за самобутнє в музичному мистецтвi. Питання писемностi, освiти, виховання були найважливiшими питаннями в той час. Їм придiляли багато уваги у своїх працях К.Ушинський, М.Пирогов, В.Бєлiнський, Д.Писарєв. П.Сокальський висловлював думку, що чим бiльше пошириться письменнiсть серед народу, тим яскравiше
розквiтнуть наука й культура в країнi. До того ж вiн був прихильником полiтехнiчної освiти: "Сама класна праця готує лише бiлоручок; безцiльна ж ручна праця не має рацiї..., тому в
рiвновазi працi розумової (класної) i фiзично- (ремiсничої) ми тiльки й бачимо розумний устрiй школи...".
  У своїй брошурi "Що робити молодiй Росiї для вiдвернення кризи у шкiльному вирбництвi", яка витримала два видання (1880 та 1903 рр.), Сокальський писав, що початкове навчання повинне "легко поширюватись на мiльйони бiдного й темного народу". Для середньої освiти потрiбен "вiдтiнок практичний, почасти технiчний, який при загальнiй середнiй освiтi, з закiнченим характером, давав би певну самостiйнiсть цього ступеня... Вищi училища повиннi давати професорiв, викладачiв, учених, iнженерiв, архiтекторiв, хiмiкiв...".
  П.Сокальський був палким поборником жiночої освiти. У тi роки питання жiночої освiти iнтелiгенцiю всiєї країни. Це знайшло своє вiдображення в романi Чернишевського "Що робити?". Нагадаємо також, що композитор О.Бородiн був одним iз органiзаторiв Жiночих
лiкарських курсiв (1872 р.). Сокальський протестував проти "одного й того ж монастирського салонного виховання": "Росiйськiй жiнцi потрiбне i росiйське виховання". Зокрема, вiн вважав, що жiнцi дуже пiдiйшла б роль учительки, особливо на селi. У 1864 роцi, за прикладом Безплатної музичної школи, Сокальський органiзував в Одесi хор, до якого незабаром
приєднався аматорський оркестр, яким керував I.Кузьминський (вiдомий у мiстi скрипаль i педагог). Таким чином було органiзовано Товариство аматорiв.
Сокальський читав також лекцiї з естетики, iсторiї i теорiї музики, акустики. Отже, Товариство аматорiв було першим i дуже своєрiдним музичним навчальним закладом в Одесi. Незабаром Товариство аматорiв узялось до органiзацiї справжньої музичної школи. Просвiтительськi завдання вимагали вiд усiх передових дiячiв музичної культури багатогранної дiяльностi, тобто не лише творчих шукань, а й безпосередньої участi в громадсько-органiзацiйнiй галузi, у
сферi виконавства, в педагогiчнiй справi. Умови жорстокої боротьби змушували композиторiв братися за перо, ставати критиками й публiцистами.
Важливе положення — вимогу демократизацiї музичного мистецтва, простоти й дохiдливостi музичної мови та якнайтiснiшого зв'язку з народним мистецтвом знаходимо в неопублiкованому листi Сокальського до редакцiї "Санкт-Петербургских ведомостей" (1867р.). Характерною особливiстю естетичної концепцiї П.Сокальського є те, що необхiднiсть нацiональної основи в музицi вiн виводить з суспiльної природи мистецтва взагалi. Як бачимо, проблема народного в музицi посiдає величезне мiсце в естетицi Сокальського. Вiн чiтко уявляє собi, яким шляхом повинна йти росiйська музика i дуже близько пiдходить до завдань створення зразкiв українського музичного мистецтва.
Працi, написанi П.Сокальським в останнi роки, були нiби пiдсумком його роботи протягом усього життя. Це стосується не лише музичних розвiдок. Його брошура "Що робити молодiй Росiї" (про освiту) теж становить певний пiдсумок багатьох виступiв Сокальського у пресi з питань освiти й виховання юнацтва. У популярних лекцiях про музику, якi Сокальський читав для хору Товариства аматорiв в Одесi (1864–1867 рр.), вiн раз у раз нагадував про засилля iноземної музики у вiтчизнянiй культурi, а це було надзвичайно болюче питання того часу. Обурюючись, що освiчена публiка, захоплена нiмецькою та iталiйською музикою, втрачає смак до рiдних слов'янських мотивiв, Сокальський закликав своїх слухачiв вивчати фольклор i зразки стародавньої музики, де можна знайти "прояви не запозиченого, а свого власного природного росiйського духу...". Цю думку вiн розвинув у працi оглядового характеру "Iсторiя церковного спiву в Росiї", надрукованiй у газетi "Одесский вестник".Свої багаторiчнi спостереження Сокальський виклав у капiтальнiй працi "Руська народна музика великоросiйська та малоросiйська в її будовi мелодичнiй i ритмiчнiй та вiдмiннiсть її вiд основ сучасної гармонiчної музики". Слiд звернути увагу на характерне для передового вченого XIX ст. ставлення Сокальського до теми, предмета дослiдження. Вiн говорить про народну творчiсть як про


величезний скарб, неповторне самобутнє явище, особливий стиль музичного мистецтва, пише про великий обов'язок професiйних композиторiв прийняти цю дорогоцiнну спадщину вiд народу i розвивати її традицiї у високих формах музичного мистецтва. Наприкiнцi книги Сокальський висловлює побажання, щоб у вiтчизняних консерваторiях спецiально вивчали особливостi руської народної пiснi, щоб багатства народної творчостi не були спотворенi i втраченi для композиторiв, щоб у майбутньому їх записували точнiше. Iдея самобутнього розвитку руської народної музики — одна з провiдних у книжцi. Як твердив Сокальський, музика кожного народу —явище своєрiдне, бо розвивається у якнайтiснiшому органiчному зв'язку з мовою.

Яків Степанович Степовий

 Степовий Яків Степанович 
(справжнє прізвище — Якименко (1883-1921)

Композитор Якiв Степанович Степовий був серед тих, хто, зберiгаючи та розвиваючи кращi традицiї українського класичного мистецтва, будував культуру нового, вiддавав багато
сил величезнiй громадськiй i творчiй роботi. У 1919 р. був створений Всеукраїнський музичний
комiтет вiддiлу мистецтв при Народному комiсарiатi освiти УРСР, до якого увiйшли провiднi дiячi українського музичного мистецтва Я.Степовий, М.Леонтович, К.Стеценко, П.Демуцький, Я.Яциневич. З Вукмузкомом тiсно пов'язана багатогранна робота в галузi народної освiти. Я.Степовий, який очолював з 1919 р. одну з музичних секцiй Вукмузкому, розгорнув велику громадську дiяльнiсть. Вiн займається питаннями музично-естетичного виховання, музичної освiти мас, пiдвищенням рiвня концертно-виконавської майстерностi, справою розгортання самодiяльностi.
  Головною метою дiяльностi Вукмузкому було пiднесення музичної справи до рiвня вимог, що стояли перед мистецтвом нової держави. Серед iнших не менш важливих завдань були такi, як " всiляка пiдтримка розвитку самодiяльностi в пролетарських масах, у справi нового музичного будiвництва", "вироблення взiрцевих репертуарiв" (педагогiчних, концертних), "розроблення нових планiв програми в музичнiй освiтi", "органiзацiя концертiв, оперних спектаклiв, публiчних читань i лекцiй з iсторiї i теорiї музики та оперного театру з метою наближення музичного мистецтва до народних мас i виховання естетичних смакiв" Я.Степовий багато уваги придiляє вихованню нацiональних вокальних кадрiв. Так, вiн органiзовує українську драматичну вокальну студiю при Державнiй українськiй музичнiй драмi, програма якої є свiдченням пiклування митця ро всебiчний розвиток молодих музичних сил. Колишнiй директор музичної драми М.Микиша у своїх спогадах пiдкреслює велике значення для театру творчої дiяльностi
Я.Степового.
  Одночасно з роботою в музичнiй драмi Степовий займається багатьма iншими питаннями культурного життя України. Мабуть, не було такої дiлянки в роботi Вукмузкому, в
якiй би Степовий не брав активної участi. Степовий, як передовий митець свого часу, брав найактивнiшу участь у розв'язаннi складної i важливої для тих рокiв проблеми створення нового репертуару для самодiяльних та професiйних хорових колективiв.
  Митець працював у рiзних жанрах. Його романси, хори, обробки народних пiсень, твори для дiтей, "Двi сюїти на теми українських народних пiсень для симфонiчного оркестру", опера "Невольник" (на жаль, загублена) — свiдчення iнтенсивної творчої дiяльностi.
  Неабияке художньо-естетичне значення мали також збирання, опрацювання i популяризацiя фольклорних мелодiй. Українськi композитори, усвiдомлюючи значення фольклору у
подальшому розвитку професiйної музики та вихованнi естетичних смакiв пiдростаючого поколiння, багато i наполегливо працювали над поширенням численних скарбiв народного генiя. З любов'ю i повагою ставився Степовий до народної пiснi. Вiн сам записав багато мелодiй, а також вiдбирав потрiбнi для його роботи зразки у збiрниках вiдомих фольклористiв: М.Лисенка, П.Демуцького, К.Квiтки, О.Рубця, А.Конощенка та iн. Своїми обробками композитор на практицi продемонстрував необмеженi художньо-образнi i формотворчi
можливостi фольклору.
  Особливо слiд наголосити на обробках народних пiсень для дiтей. Важливою подiєю був вихiд у свiт трьох випускiв "Пролiскiв", що вмiстили обробки народних пiсень та оригiнальнi твори Степового з урахуванням вiкових можливостей дiтей, за ступенем складностi — вiд найлегших спiвомовок до найскладнiших у мелодичному та гармонiйному вiдношеннi зразкiв; I випуск —39 пiсень (лише фольклорнi зразки), II випуск — 69 пiсень (є також твори на слова Л.Глiбова, Лесi Українки, Б.Грiнченка, Я.Щоголева та iн.), III випуск — 29 пiсень дво-триголоснi (значна кiлькiсть пiсень на вiршi С.Руданського, В.Самiйленка та iн.). Оригiнальною працею Я.Степового є "Кобзар". Пiснi для дiтей на слова Т.Шевченка". Туди ввiйшло дванадцять пiсень на один голос, вiсiм — на два голоси. Разом iз збiркою "П'ять шкiльних хорiв" на слова Шевченка вони становлять "малий" музичний "Кобзар" на вiдмiну вiд Лисенкового "дорослого". Твори Степового на шевченкiвськi вiршi були дуже популярнi, багато його мелодiй з них незабаром стали народними. Про навчальне призначення пiсень Степового свiдчить також збiрка "Шкiльнi хори", куди ввiйшло 94 твори (частина з них повторювала змiст попереднiх


збiрок).